Десантник 95 бригади Сергій Радчук

Сергій Радчук – один із тих, хто у перші дні повномасштабної війни штурмував військкомат, аби добровільно стати на захист країни від російських окупантів. На той час встиг закінчити бакалаврат технологічний факультет Поліського національного університету та два роки військової кафедри, працював, подорожував, ходив у гори, активно займався пейзажною фотографією.

Вже більше року він – десантник 95 бригади з позивним «November», брав участь у звільненні Київщини та Харківщини, виконував завдання на Лиманському, Сватовському та Кремінному напрямках. Не приховує, що за цей період став дорослішим, змінив погляди на життя і переосмислив цінність моментів, навчився не прив’язуватися до людей. Каже, що війна забирає найкращих у найнеочікуваніший момент.

У вересні 2022-го молодший лейтенант Сергій Радчук був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Він не будує великих планів на життя після перемоги, не бачить в цьому сенсу. Хіба що знову спробує повернутися до фотографії, але швидше за все в іншому напрямку. Поки ж точно знає, що знаходиться саме там, де має бути кожен поважаючий себе чоловік. На його думку, доки триває війна, кожен має приймати рішення і робити певні дії задля того, аби наблизити перемогу.

«У перший день повномасштабного вторгнення, думаю багатьох супроводжувала така думка, було важко передбачити, що чекати далі. Складно було опанувати емоції та страх, викликані подіями ранку 24 лютого, але я зміг це зробити і попри відсутність військового та бойового досвіду, прийняв рішення, що потрібно йти у військкомат. Ходив туди п’ять днів і мене відмовлялися брати через відсутність будь-якого військового та бойового досвіду. Плюс я тоді ще навчався на магістратурі, тобто був студентом. В один із цих днів я таки переконав їх і мене призвали.

Можливо, якби сидів і чекав повістку, то цього б так і не сталося, – розповідає 23-річний Сергій Радчук. – Службу я проходжу в 95 бригаді ДШВ ЗСУ, в артпідрозділі. Розпочинав на посаді командир взводу, старший офіцер на реактивній батареї (реактивна система залпового вогню «Град»), а нині – командир самохідної артилерійської батареї. Серед моїх службових обов’язків, у першу чергу, – збереження особового складу, успішне виконання бойових завдань та збереження військової техніки. Позаду рік повномасштабної війни та активних бойових дій, в яких я безпосередньо брав участь. Певний страх досі присутній, але, порівняно з першими тижнями та місяцями, він мінімальний.

З часом і досвідом це почуття притуплюється. Обстріли, вибухи, позаштатні ситуації стають чимось стандартним, буденно справою. В такому випадку допомагає власна життєва філософія: якщо зі мною на війні щось станеться, значить так і має бути. Треба приймати реальність, бо я не на курорті чи в санаторії. Маю боротися не тільки за себе, а й за людей, які мені підпорядковуються і за яких несу відповідальність. Вистояти допомагає підтримка батьків, друзів, особиста потреба та мотивація. Роль командирів – дуже складна. Ти займаєш посаду і не можеш проявляти слабкість. Намагаюся все тримати в собі та перемагати усі переживання та занепокоєння. Моє життєве кредо, з яким іду в бій – «Немає страху, немає смерті!». Навіть татуювання зробив з цим висловом».