Майстриня з Черняхова про творчість для втіхи

Творчість у житті Валентини Климчук із містечка Черняхів на Житомирщині була завжди і лише на початку повномасштабного вторгнення російських військ тимчасово відійшла на другий план.

Каже, що довелося все відкласти і активно допомагати військовим – шила балаклави, кавери на шоломи, чохли на саперні лопати, інші корисні органайзери, підганяла форму, вшивала замки у бушлати і флісові кофти, ремонтувала амуніцію та ще багато іншого – робила все, з чим зверталися до неї захисники та волонтери. Матеріали брала зі своїх запасів, адже багато років тому заснувала власну справу і відкрила магазин фурнітури і товарів для рукоділля «Ретро», дещо надсилали підприємці і постачальники, з якими співпрацювала до війни. Цю тканину також передавала іншій майстрині – Галині Філюк, яка разом із сусідками займалася пошиттям плитоносок та розгрузок. Спільними зусиллями вдалося зробити чимало, а головне – підтримати військовослужбовців у перші тижні протистояння ворогові.

Пригадує, що взяти себе в руки вдалося не відразу. Звістка про початок повномасштабного вторгнення російських військ стала шоком. Довелося їхати в обласний центр, аби забрати внучку у більш безпечне місце. Дорога видалася важкою, звідти повернулася ще більш емоційно подавленою. Два дні пройшли як «в тумані», не могла нічого роботи, та врешті взяла себе в руки, адже зрозуміла, що її навички та вміння багатьом стануть в нагоді. Вже на третій день були готові 10 балаклав для бійців ТРО.

Вперше за швейну машинку пані Валентина сіла ще в 6 років. Тоді бабуся давала можливість попрактикуватися на клаптиках тканини, за невдачі не сварила, пояснювала і постійно підтримувала. Таким чином, каже майстриня, жінці вдалося остаточно викорінити її страх зробити якийсь «брак». До речі, сукню на свій випускний дівчина теж пошила самотужки, хоча батьки без проблем могли її і придбати. Втім, погодилися поїхати у магазин, обрали тканину і довірили реалізувати свій задум.

У шкільні роки Валентина захопилася в’язанням і робила це досить майстерно. Пригадує, що у 6 класі носила кофтинку власного виробництва. Їй вона здавалася ідеальною. Досі під час зустрічей з однокласниками, ті пригадують як часом допомагали розпускати клаптики старих светрів і змотувати нитки у клубки. Продовжувала в’язати і після закінчення школи. Тоді нитки і тематичні журнали із новими схемами дістати було не так легко. Допомагали знайомі, які знали про захоплення дівчини. Приміром, журнали везли із закордонних відряджень, а нитки подеколи купувала «по блату». Якось дізналася, що на підприємстві неподалік з’явилися в’язальні машини, тож одразу попросила батька-інженера допомогти придбати таку ж. У речах, які в’язала та шила Валентина, ходили її доньки, колеги і ще пів містечка.

Попри чималий досвід у рукоділлі, майбутню професію обрала кардинально іншу – спершу три роки працювала фармацевтом у аптеках Житомира, паралельно здобувала педагогічну освіту, а потім 27 років присвятила освітянській сфері – була вчителькою хімії та біології, вчителькою трудового навчання, методистом, керувала одним із гуртків СЮТ. Нині перебуває на заслуженому відпочинку, продовжує вести бізнес.

Увесь цей час не полишала улюблене заняття, навпаки – розвивалася, освоювала все нові техніки, а коли отримала пропозицію вести заняття гуртка, то разом із вихованцями створювали вироби і композиції високого рівня. Завжди намагалися зробити щось неповторне – симбіоз технік та стилів. Діти брали участь у виставках, ставали переможцями конкурсів. До речі, з проханням навчити творити місцеві дітлахи звертаються до Валентини Климчук і нині. У період війни займається з ними абсолютно безкоштовно.

Та й сама майстриня, попри те, що вже володіє багатьма техніками декоративно-прикладного мистецтва, постійно продовжує вчитися новому. Неабияк цьому сприяла поява інтернету, звідки продовжує черпати багато корисної інформації, переглядає публікації, відео, слідкує, захоплюється і надихається витворами майстрів з інших регіонів. Крім цього, має друзів-лялькарів з усього світу – Америки, Аргентини, Чилі, Іспанії, Італії та ін. Зв’язок підтримують через соцмережі, діляться ідеями, розробками та схемами виробів.

Пані Валентина каже, що творчість – це величезна глиба, яку не можна осягнути повністю, а лише зануритися і вивчати. Себе називає аматором, не має жодних звань, але й ніколи не прагнула цього. Вона любить те, що робить і робить те, що любить. Подобається дарувати іншим приємні емоції завдяки втіленню ідей та побажань у виробах.

Радіє, що рідні з розумінням та підтримкою ставляться до усіх її починань. Спершу розвитку здібностей всіляко сприяли батьки, а згодом естафету перебрали чоловік-інженер, який завжди допоможе розібратися з усіма технічними особливостями і технологічними процесами, налагодить робоче устаткування, а також діти, що при кожній нагоді кують і дарують нове обладнання для творчості або для дому, щоб заекономити мамі час для справи усього життя.

Багато робіт Валентини Климчук за останні місяці у патріотичних кольорах чи мілітарі-стилі, частину з них передає на благодійні аукціони, під час яких збирають кошти на ЗСУ. Каже, що сил і наснаги творити – вистачає, головне, аби була перемога!