Останнім часом я помітила дивну тенденцію. Я перестала шукати, що б таке почитати. Натомість книги чи автори самі знаходять мене. І щоразу різними шляхами. Книжку, про яку сьогодні розповім, я навряд чи обрала б серед більшості десь на полицях крамниці чи бібліотеки. Навіть якби прочитала анотацію (а я цього майже ніколи не роблю). Але раз вже вона потрапила мені до рук, то, звісно, я її розгорнула.
Тож сьогодні я вже можу поділитися враженнями від “Книги Еміля” Ілларіона Павлюка. Спершу про те, чому я навряд чи звернула б на неї увагу. По-перше, знову фентезі (тут би я закотила очі), а по-друге знову якесь дитяче (тут знизую плечима).
Проте на хвилі боротьби з власними упередженнями я таки взялася за неї. Просто трохи погортати, бо саме тоді я дочитувала «Лазарус». І тут сталося таке, чого зі мною ніколи не траплялося. “Лазарус” досі чекає своєї черги. Бо “Книга Еміля” затягла буквально з перших сторінок.
Отже “Книга Еміля” – така собі дитяча книга для дорослих. Дія відбувається десь у 80-х роках минулого століття, а головний герой, той самий Еміль, школярик років дев’яти, переїздить з теплої Херсонщини на якийсь дуже північний засніжений острів разом зі своєю мамою. Мама малого працює вчителькою у місцевій школі. І в тій же школі вони тимчасово живуть, бо більше ніде. У хлопчика досить дивна мама, вона постійно стомлена і спить, як вбита. А прокинувшись, мама не завжди здатна пригадати, хто вона і де перебуває. Натомість Еміль взагалі не вміє спати, тож охороняє мамин сон, мріє і ночами вештається по порожній темній школі. З часом там починають відбуватися досить дивні речі, від яких відмахуються дорослі, але не Еміль.
Тепер трохи про те, чому так одразу “затягла”. Ясна, проста розповідь, яка не змушує безперервно щось аналізувати чи розгадувати. Натомість ти з цікавістю стежиш за перебігом подій, гортаючи сторінки, щоб просто задовольнити оце “а що там далі”. Час від часу трапляються діалоги, суть яких абсолютно не зрозуміла. Проте й вони не змушують розв’язувати подумки ребус – про що йдеться. Бо вже очевидно, що десь далі читач зрозуміє, про що мова. І якось абсолютно непомітно для себе ти опиняєшся в такому вирі подій, переживань, прагнень і ще хтозна чого, що виринати на поверхню вже пізно. Отак я й опинилася в пастці цієї “дитячої” книги.
Проте “Книга Еміля” не виключно про пригоди. Тут і про стосунки дітей та дорослих, і про важкий вибір, про довіру і зневіру, про “поганих” друзів, про ціну допомоги, про різницю між бажаним та необхідним, перелік можна вести довгий. Мало того, це один із тих творів, у яких під час кожного нового прочитання віднаходитимеш нові нюанси, виміри чи навіть цілі смислові пласти.
І знаєте що? Ось вам спойлер наостанок. Наступна книга, яка знову ж таки сама прийшла до мене в руки, того ж Ілларіона Павлюка «Я бачу, вас цікавить пітьма».
ДІАНА МІНАЄВА
Будьте першим, хто прокоментував "Як я збиралася просто погортати одну книгу і потрапила в пастку"